ВБИТИ У СОБІ МАЛОРОСА

Тривале перебування поза Україною змушує дивитися інакше на багато внутрішньоукраїнських подій. Інколи – діаметрально протилежним поглядом. Деякі речі є вже просто незрозумілими мені, але тут нічого не вдієш: навіть за часів інтернету, а відтак – неймовірно легкого доступу до безлічі інформації чинник фізичного знаходження й обертання “усередині” усе ще є вкрай важливим.

Що залишається незмінним, то це – відчуття країни. Ні, не “держави”, про розквіт та добробут якої чи не щоденно долдонять президент, прем’єр і усі ті, кого чомусь вважають “елітою”. Саме країни – людей, суспільства (суспільств?) з усіма притаманними їм чеснотами, вадами, духовністю, забобонами, деколи – відверто маразматичними поглядами на певні аспекти життя... І – свідомим чи несвідомим проявом величезного комплексу на рівні цілого суспільства. Комплекс цей різні люди називають по-різному. Я називаю це “малоросійщиною”, з усіх сил стримуючись від уживання більш міцного й відтак не зовсім придатного для друку слова.

Навряд чи зможу дати точне визначення вищенаведеному термінові. Бо він радше з категорії відчуттів, аніж точних формул, майже як релігія, яку сприймають перш за все серцем, а вже потім – розумом.

Неньку я вихваляв і лаяв – уголос та про себе – неодноразово. Бо можу: досі тримаю й не зрікаюся її паспорту – паспорту моєї країни; держава вже нехай там буде чия-небудь. Але кожного разу коли мою країну публічно принижують іноземці на її ж території, мене охоплює суміш люті, душевного болю та безнадійного розпачу. Передусім – від того, що моя країна, немов якась мазохістка, продовжує дозволяти себе принижувати, плювати собі у обличчя і знову після цього гостинно, чи не з розпростертими обіймами, зустрічати своїх хулителів.

Московський мер Юрій Лужков, приїхавши вчора до Севастополю на святкування ювілею російського Чорноморського флоту, знову сказав те, що від нього усі чекали. Себто те, що приналежність Севастополя та й взагалі Криму Україні – як мінімум сумнівна. Звісна річ, приправивши свій маразм пасажами про “братерство й єдність” народів. Можливо, додавши ще щось про “православно-слов’янську спорідненість” – як не дивно, цей девіз є одним з улюблених гасел... комуністів з обох боків україно-російського кордону. Звісна річ: саме релігією комуністи протягом 70 років свого панування “опікувалися” чи не найбільше.

Але що там лужкови та усілякі шавки, перепрошую – “уважаємиє російскіє політікі” на кшталт затуліних з жириновськими? Вони роблять та говорять те, що вкладається у загальну стратегію захисту та просунення інтересів їхньої Росії. Можна ненавидіти їхні слова й вчинки, але принаймні досить легко розуміти мотив останніх.

Що ж робить у плані протидії цьому Україна? З цього місця вже можна потроху сміятися: тицяє панові Лужкову по прибутті до Севастополя папірця-попередження, погрожує пальчиком та каже: “Більше так не роби”. Дозволю собі оминути детальне пояснення яким саме місцем Лужков повернувся до українських властей у відповідь.

Це й є малоросійщина: комплекс меншовартости, закарбований у мою країну століттями так глибоко, що не фіксується на рівні свідомости. У будь-якій поважній країні будь-який іноземець, дозволивши собі щось подібне, став би персоною нон-грата довічно, без послаблень, які робилися росіянам Константіну Затуліну та Владіміру Жиріновскому. Останні, навіть будучи свого часу оголошеними небажаними особами, усе одно могли приїздити до України якщо їм було сильно потрібно.

Малоросійщина сидить не лише у “русскоязичних” люмпенах, позбавлених жодної самоідентифікації. Вона – у підсвідомости багатьох “супер-” та просто українців, починаючи з президента України Віктора Ющенка, який полюбляє часто вбиратися у вишиванки, але так і не зрозумів, що беззмістовне перебування (нехай суто формальне) у СНД – це ганьба для країни, яка голосно волає про “повернення до Європи”. Що спільний парад українського та російського флотів – нехай номінальний, це – ганьба для країни, що гнобилася Росією та росіянами не роками – століттями! Що у першу чергу це – наруга над пам’яттю великих та малих українців, які склали голови, виборюючи (часто – марними зусиллями) волю для своєї землі.

Усе велике починається з малого. Автор цієї замітки, походячи з російськомовної робини, подібно до багатьох, у свій час вважав, що “усі можуть російською”. І так само подібно до багатьої інших індивідуумів у певний момент “самоукраїнізувався” – не в останню чергу як протест проти масової зневаги до своєї мови з боку самих же українців, що просто приголомшила мене у Києві. Я не чекав коли “дозріє суспільство”, зрозумівши натомість, що моя “українська Україна” починається прямо тут, прямо зараз і прямо з мене. Повністю перейти на українську мені, галичанинові, було неважко. Куди важче було витримати нерозуміння (не мови – позиції), презирливість та зневагу з боку оточуючих, особливо у Києві, на Сході та Півдні. Але витримав – небо на землю не впало. І тепер точно знаю: мені, “маленькому українцеві”, вдалося вбити у собі малороса.

Саме це потрібно зробити нарешті моїй країні. Інакше одного дня на її паспорті можуть написати “Малороссия”.